Вхід на dnop.com.ua  
Авторизація для отримання повного доступу.


Служба охорони праці:

Провина і покарання потерпілих

Провина і покарання потерпілих

Як показує аналіз стану охорони праці в Україні, перехід до ринкових відносин супроводжується наростанням негатив­них тенденцій у працеохоронних відносинах: відбувається тотальне приховування нещасних випадків від розслідування та обліку; стрімко поширюються варварські (вкрай жорсто­кі, грубі, егоїстичні) умонастрої серед роботодавців, які у працівникові стали бачити «тільки тяглову силу, котра по­винна справно приносити господарю прибуток»; аморально і дедалі зростаючими темпами роботодавці прагнуть до зни­ження виплат одноразових допомог травмованим і сім'ям за­гиблих на виробництві шляхом узурпування права при визна­ченні ступеня вини травмованих.

Питання платити чи не платити державі й потерпілим було однозначно розв'язане самими підприємцями ще на по­чатку XX століття шляхом страхування від нещасних ви­падків. У розвинених країнах підприємці вкладають кошти в створення безпечних і нешкідливих умов праці, оскільки це принаймні разів у 10 вигідніше, ніж платити за наслідки не­щасних випадків і профзахворювань.

Звідси й основне завдання пропаганди з охорони праці: ідеоло­гічна боротьба з меркантильними умонастроями серед під­приємців і робітників, які є наслідком примітивного і хибно­го розуміння питань охорони праці. Примітивний мерканти­лізм серед робітників полягає у прагненні до економії інтелек­туальних та фізичних зусиль за рахунок невиконання своїх обов'язків щодо дотримання вимог правил охорони праці, внас­лідок чого і трапляється 44% всіх нещасних випадків.

Страхування від нещасного ви­падку — важливе досягнення со­ціальної справедливості. За ра­хунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків повинні здійснюватися медична, про­фесійна і соціальна реабілітація по­терпілих на виробництві, а також відшкодування їм шкоди. Вирішення ж питань профілактики травматизму покладається на співробітництво ро­ботодавців зі страховими експерта­ми, які практично нічого неспромож­ні зробити. У світовій практиці вза­галі не передбачається обов'язковий пошук винуватців, причетних до не­щасного випадку, а також звинува­чення потерпілого. При цьому трав­матизм вважається просто немину­чим соціальним злом.

Дійсно, 55% опитаних членів ко­місій з розслідування нещасних ви­падків так чи інакше травматизм пов'язують з випадковістю. 95% опи­таних сприймають травмованих з емоційно-гуманістичних позицій прос­то як потерпілих, тобто як жертву, що страждає не з своєї вини. У Поло­женні про розслідування та облік нещасних випадків, професійних за­хворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях вимага­ється визначення лише технічних і ор­ганізаційних причин. Особистість же травмованого, його якості та не­правильні професійні дії у виробничих ситуаціях залишаються поза увагою, незважаючи на те, що згідно зі світо­вою статистикою щорічно 56% усіх нещасних випадків трапляється з ви­ни самих працюючих.

Значить, простими вимогами доб­ра, справедливості та етики, як пока­зує практика, проблема безпеки праці не вирішується. Справжній гу­манізм — збереження життя і здо­ров'я працюючих, профілактика травматизму, а не співчуття до трав­мованих.

Отже, необхідно проводити ціле­спрямовану роботу щодо зниження травматизму, тобто на захист корін­них інтересів працюючих. Актуаль­ність і зростаюча значимість такої боротьби підтверджується історичним досвідом: із зростанням індустріалі­зації виробництва зростає рівень травматизму (у 1905 р. було 6 не­щасних випадків на 1000 працюю­чих, а зараз — 120 і більше) і розмір відрахувань у Фонд страхування від нещасних випадків. У наш час бага­то підприємств, а особливо малі, просто будуть неспроможні платити великі внески до цього Фонду.

Принцип не тільки відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкоджен­ням здоров'я, пов'язаним з трав­муванням, але й ужиття заходів щодо ліквідації причин, що їх породжують, знайшов відображення у ст. 11 Зако­ну «Про охорону праці», де перед­бачено зниження розміру одноразо­вої допомоги потерпілим до 50%, як­що встановлена і їхня вина.

На практиці, в умовах загострен­ня кризи моралі, зріс за останній час потік скарг трудящих (у 1995 р.— 100, а у 1997 р.— вже понад 900) про не­обгрунтоване встановлення ступеня вини потерпілих внаслідок узурпуван­ня цього положення закону на міс­цях.

Тому виникає гостра потреба у чіткому ситуаційному аналізі конкрет­них категорій травмування, які ма­ють самостійне значення при визна-

ченні ступеня вини потерпілих, що прямо впливає на розмір виплати їм і сім'ям загиблих одноразової до­помоги. Таких категорій три: легке травмування, коли після одужання потерпілі повертаються до роботи на своє підприємство; важке трав­мування, коли потерпілі переходять з виробництва на інвалідність; трав­мування зі смертельними наслід­ками.

В юриспруденції існує поняття «вина потерпілого (постраждалого)», під яким треба розуміти ситуацію, ко­ли заподіяння шкоди потерпілому стало можливим лише у результаті його власної протиправної дії або ці дії спричинили скоєння іншими осо­бами дій, що завдали потерпілому певної шкоди.

Людина, будучи силою природи, і оточуюче її середовище (у тому чис­лі й виробниче) взаємозалежні. Дос-

від свідчить, що нещасні випадки трапляються тільки при взаємодії працюючих з об'єктами оточуючого середовища і між собою тоді (і тіль­ки тоді), коли вони вступають у про­тиріччя з природними або соціаль­ними законами. Отже, протиріччя у стосунках людини з об'єктами оточу­ючого середовища становить суть різного роду небезпек, у тому числі травмонебезпеки.

З вищесказаного випливають ме­тодологічно важливі світоглядні вис­новки:

людина повинна не тільки гармонійно поєднувати проти­лежності у процесі праці, але й не порушувати вимог при­родних і соціальних законів; не створювати небезпечних ситуацій для себе та інших; не розглядати умови праці (ство­рювані роботодавцем) і люд­ський фактор як дві сторони однієї медалі.

Норма Закону «Про охорону праці», яку ми розглядаємо, спрямо­вана на підвищення зацікавленості виконавця у вирішенні питань охо­рони праці, тобто не на формальне, а на зацікавлене і цілеспрямоване навчання та виховання працюючих у конкретних умовах праці, на фор­мування оптимального морального клімату в трудових колективах. Оп­тимальні моральні взаємини — це ус­відомлення необхідності й законнос­ті правил охорони праці; впевненість у необхідності та непохитна воля щодо дотримання вимог безпеки праці; вироблення правильних сте­реотипів ситуаційного мислення, пси­хологічних установок з питань охоро­ни праці.

Концепція виховання полягає у створенні на підприємстві умов для формування у працюючих звички безпечно працювати та солідарнос­ті з питань охорони праці, що грун­тується на переконанні та покаранні. Коли ж переконання не досягає ме­ти, необхідне покарання. Логіка по­карання не повинна зводитись до помсти, покарання заради покаран­ня, а до його невідворотності з ме­тою налаштувати людей більш від­повідально ставитися до своїх обов 'язків, у тому числі й до додер­жання правил охорони праці.

Звідси одразу ж випливає, що покарання сім'ї загиблого зменшен­ням одноразової допомоги на 50% (наприклад, у ДВАТ «Краснолучська» ДХК «Донбасантрацит») однозначно неправильне і незаконне, бо це просто явна помста сім'ї. Покарання передбачається тільки конкретному винуватцю. У даному епізоді, навіть за наявності вини загиблого, знижен­ня його сім'ї одноразової допомоги недопустиме й аморальне.

Найбільш дискусійним є питання про покарання травмованих внаслі­док порушення (невиконання) ними нормативних актів про охорону праці відповідно до постанови Кабінету Міні­стрів України від 23.06.96 р. № 472. Існуюча думка щодо принципового незастосування покарання травмо­ваних за наявності їх вини випливає з абстрактно-співчутливого гуманіз­му і невідворотності травматизму. Але не можна вести ліберальну бо­ротьбу взагалі й зокрема з травма­тизмом і порушеннями правил охо­рони праці. Ця боротьба повинна бути цілеспрямованою, жорсткою, справедливою і грунтуватися на принципі невідворотності покарання.

У зв'язку з цим особливої уваги заслуговує досвід шахти «Ясинівська-Глибока» ВО «Макіїввугілля», де у пе­ріод з 1974 по 1980 р. застосовува­лась система покарання травмова­них, які виходили на роботу після одужання. Після вивчення умов, обс­тавин та причин нещасного випадку, особи травмованого та його став­лення до охорони праці на відкрито­му засіданні товариського суду в за-гальношахтній нарядній під час ви­дачі нарядів йому визначалась інди­відуальна міра покарання залежно від форми провини:

за грубе (навмисне) порушення вимог техніки безпеки — переведен­ня на менш оплачувану роботу стро­ком на 3 міс.;

за самовпевненість — переведен­ня на менш оплачувану роботу стро­ком на 2 міс.;

за недбалість — переведення на менш оплачувану роботу строком на 1 міс.

Одночасно регулярно проводи­лись опитування таких потерпілих з метою визначення ефективності та за­конності такого покарання. 98% опи­таних вважали, що їх покарали не­справедливо, бо вони вже й так фізич­но і морально покарані: «Ми і наші сім'ї вже зазнали мук». Що ж стосу­ється ефективності такого методу ви­ховання, то 71% визнали його ефек­тивним і сильнодіючим, оскільки при цьому відбувається глибока дія на сві­домість та психіку самих травмованих. Особливо сильно діє на травмованих

реакція членів їхніх сімей, рідних, зна­йомих і колег по роботі. Є підстави припустити, що саме такий особливий громадський вплив на травмованих є причиною того, що за період 1974— 1980 рр. кількість осіб, які часто трав­мувалися на шахті, зменшилась удвічі.

При цьому виявилося, що трав­мовані, обурюючись з приводу не­справедливості покарання, автоматич­но виступали серед колег по роботі як генератори громадської думки щодо необхідності додержання ви­мог охорони праці на шахті. В бри­гадах, у колі друзів, у сім'ях відбува­лися жваві зацікавлені дискусії про нещасні випадки, справедливість по­карання, про порядки на шахті тощо.

У цілому можна говорити про під­вищення зацікавленості виконавця у вирішенні питань охорони праці, під­вищенні рівня суспільної працеохо-ронної свідомості, автоматично спря­мованої на формування психологіч­ної установки на профілактику трав­матизму. За експертними оцінками спеціалістів, покарання травмованих, які вийшли на роботу, доцільне, не­обхідне і дало вже зниження рівня травматизму на 10—17% порівняно з минулим шестирічним періодом. Те, що ці люди отримали травму, зазна­ли страждань, може бути лише об­ставиною, що пом'якшує міру пока­рання.

У випадку важкого травмування, коли потерпілі переходять з вироб­ництва на інвалідність, існують супе­речливі думки стосовно покарання. Одні вважають, що карати потерпі­лих не можна, бо вони й так уже по­карані. Інші — що карати їх з вихов­ною метою (перевиховувати) недо­цільно, бо вони вибувають зі сфери виробництва (підприємства), і пока­рання у даному випадку є помстою. Останнє формально не зовсім пра­вильне, бо винуватець стає живим прикладом для всіх про необхідність додержання вимог з безпеки життєді­яльності.

Питання щодо покарання інвалі­дів стосується підвищення ролі пра­вового регулювання, тобто щоб нор­ми права і охорони праці не просто виконувались, а реалізовувались найбільш доцільно.

Тоді, згідно з логікою ст. 11 Закону «Про охорону праці» і рекомендація­ми Держнаглядохоронпраці, розмір одноразової допомоги інвалідам може бути зменшений у порядку, який визна­чає трудовий колектив за поданням власника і профспілкового комітету під­приємства, але не більше ніж на 25%.

Повертаючись до питання пока­рання легкотравмованих, які ви­йшли на роботу після одужання, не­обхідно враховувати такі юридичні положення.

По-перше. Виховувати може ли­ше те покарання, яке сприймається трудовим колективом, не суперечить основам його існування і пануючим морально-етичним поглядам на справедливість, тобто коли суспільна думка підтримує покарання.

Визначальною особливістю пока­рання легкотравмованих є те, що піс­ля ретельного вивчення й аналізу умов, обставин та причин порушен­ня правил охорони праці, особи по­терпілого йому визначається індивіду­альне покарання.

По-друге. Щоб покарання було справедливим, важливо встановити форму вини: умисел чи необереж­ність потерпілого. Бо нема вини, не­ма й покарання.

Тому діяння (дія або бездіяльність), що скоєні помилково, внаслідок збою або відмови устаткування, че­рез необережність не можуть бути приводом до притягнення до матері­альної відповідальності. Допускаючи помилку, працюючий не ставить пе­ред собою іншої мети, окрім вико­нання виробничого завдання.

Нема вини і в тих випадках, коли травмований був неспроможний ви­конати певні нормативні вимоги з не­залежних від нього причин: відсут­ність необхідних умов для безпечно­го виконання завдання, стихійне лихо тощо.

Самовпевнені ж працівники зна­ють про наявність небезпеки і її  нас­лідки, але недооцінюють або пере­оцінюють свої можливості. Як прави­ло, такі дії чиняться з корисливих мо­тивів (економія фізичних та інтелекту­альних сил): прагнення раніше піти з роботи, крадіжки майна (наприк­лад, мідних проводів, які знаходяться під напругою тощо). Ця категорія протиправних дій карається.

У юридичній літературі справедли­во вважають, що ставлення винуватця до наслідків порушень правил охоро­ни праці, які робляться самовпевнено або з необережності, може бути роз­цінене тільки як необережне. Дійсно, всяка розсудлива людина не ставить перед собою мети бути травмованою або спричинити аварію, катастрофу на підприємстві, що часто призводить до групового травмування.

У разі злочинної самовпевненос­ті порушники правил охорони праці

передбачають лише абстрактну можливість настання травматичних чи інших тяжких наслідків, але легко­важно не допускають (не бачать при­чинного зв'язку) настання наслідків. Звичайно самовпевнені розрахову­ють на певні «щасливі» обставини: власний досвід (коли скоєні раніше порушення залишались без наслід­ків), кваліфікацію тощо; дії інших осіб (кому це конче необхідно, той і зро­бить), механізмів, природних сил (дощ змиє, гірничий тиск притисне кріплен­ня, і не потрібно його заклинювати тощо). Інакше кажучи, через само­впевненість винуватці систематично скоюють правопорушення, легковаж­но сподіваючись, що травматичні наслідки не настануть або що вони зможуть їх уникнути. Такі особи по­требують виправно-запобіжних (дога­на, переведення на меншоплачувану роботу, звільнення) або матеріаль­них заходів покарання.

Яскравими носіями самовпевне­ності є злісні порушники правил охо­рони праці й алкоголіки. До злісних порушників належать особи, які ма­ють дві і більше доган протягом ро­ку за порушення правил охорони праці. Алкоголіки, з вини яких трапля­ється кожний п'ятий нещасний випа­док, караються лише тоді, коли дове­дено, що нетверезий стан потерпіло­го сприяв скоєнню нещасного випад­ку. Дійсно, працівник, який ужив ал­коголь перед роботою або під час роботи, діє безвідповідально, явно усвідомлюючи можливість травматич­них або інших тяжких наслідків своїх дій. Проте легковажно сподівається, як і раніше, на «може пронесе».

Як злочинну недбалість кваліфіку­ють тільки в тих випадках, коли вину­ватець повинен був і міг передба­чити (попередити) травматичні нас­лідки порушення правил охорони праці.

Критерій «ПОВИННА БУЛА» грунтується на обов'язках, які покла­даються на особу правилами охоро­ни праці та інструкціями до них. Кри­терій «МОГЛА» грунтується на психо­логічній можливості конкретної осо­би в силу професійної придатності (особисті якості, професійна підго­товка) передбачити в даній ситуації настання травматичних наслідків та запобігти їм. При встановленні вини особи, яка допустила злочинну не­дбалість, вирішальне значення нале­жить критерію «МОГЛА», тобто суб'єктивному критерію. Злочинна недбалість звичайно виявляється в аварійних та травматичних ситуаціях.

За інших рівних умов навмисне правопорушення суспільна небез­печніше необережного, самовпев­неність небезпечніша за недба­лість.

Отже, правомірним є зниження одноразової допомоги до 50% за самовпевненість травмованим, які вийшли на роботу після одужання, і до 25% — за грубу недбалість.

До грубої недбалості треба відно­сити порушення заборонних та при­писних знаків безпеки. Наприклад, рух автомобіля на заборонний сигнал світ­лофора, куріння в пожежо- та вибухо­небезпечних місцях тощо.

На закінчення необхідно зазна­чити, що для звинувачення травмова­них у протиправних діях необхідне об'єктивне обгрунтування: причинний зв'язок протиправних дій з наслідка­ми, які настали після них. Аналіз ро­боти комісій з розслідування нещас­них випадків показує, що допуска­ються такі недоліки: не акцентується увага на умовах (базисі) та обстави­нах нещасного випадку, а лише на обставинах (надбудові); неправильно визначаються причини нещасного випадку; причини не випливають з обставин; розслідування проводиться формально і без урахування психо­логічних особливостей потерпілого. В результаті — зростаючий потік скарг трудящих на соціальну несправедли­вість.

Об'єктивний, науково обгрунто­ваний алгоритм розслідування не­щасних випадків та визначення їх причин на підставі складання функціо­нальної моделі нещасних випадків викладено у працях: О. Шкригун, В. Шкригун. Алгоритм розслідування та профілактика нещасних випадків.— «Безпека праці в промисловості», 1999, № 9; В. Степаненкова, Р. Ши­ло, І. М'який. Алгоритм визначення причин нещасних випадків.— «Вугілля України», 1990, № 4. Ця модель (ме­ханізм нещасних випадків) має бути додана до акта за формою Н-1 на доказ об'єктивності та справедливос­ті як самого розслідування, так і мі­ри зниження одноразової допомоги травмованим.

В. ШКРИГУН, канд. екон. наук (Інститут економіки промисловості НАН України, Донецьк)

 

 

 

Попереднє роз'яснення: «Методичні рекомендації зі здійснення державного нагляду за охороною надр на підприємствах нафтогазовидобувного комплексу»

 

Наступне роз'яснення: «Профзахворювання й інші розлади здоров'я, спричинені впливом фізичних, біологічних факторів і хімічних речовин»